АВТОРЫ КРИВОРОЖЬЯ

З того часу, як сторожові вежі зависочіли на берегах Дніпра, його приток, набіги татар з Дикого поля стали рідкістю. На вежах вдень і вночі позмінно стояла варта. Вежі ставились так, щоб видно було сигнал тривоги від однієї до іншої. Коли наближався бусурманський загін, підпалювались бочки із смолою і дим, піднімаючись високо в небо, своєю чорною кіптявою сповіщав про ворожий напад. Люди із поселень, завбачивши ту звістку, одразу гуртувались і були напоготові дати відсіч нападникам.
Кінні козацькі дозори теж стерегли підходи до кордонів України...
Кримський хан Іслам-Гірей лютував. Його казна була майже порожньою. Підземелля Чуфуй Кале, де тримались за ґратами невільники для продажу, тепер пустували. Козацькі Січ і Низ були йому, як більма на очах. А піднімати орду свою для великого набігу не насмілювався, знаючи, які сили зібралися на кордонах України. Малі загони поверталися без ясиру, потріпані козаками. Чорна дорога, по якій переганявся ясир, стала заростати бур'янами. Клятий гяур Сірко не дає спокою. - Важкі часи! Важкі часи! - скреготів зубами хан.

...Як тільки Дике поле почало духмяніти травами, Курдай підняв свій улус. Пора гнати табуни овець і коней на випас. Він завжди із своїм кочовищем підкрадався майже до кордонів. Ставили намети, робили великий запас сухого кураю, доки вітри його не рознесли по обширах Поля.
Табуни Курдай тримав на чималій відстані від табору, щоб не впадали в очі козацьким дозорам. А коли козацький дозор навідувався в табір, він виходив назустріч, низько кланявся і з улесливістю запрошував до намету відвідати баранини, випити кумису.
Дозорці знали його, цього татарина із заплилим жиром обличчям, схожого на товстий чурбан своїм коротким тілом. Знали, що він кордону не порушує, а просто випасає своїх овець та коней, доки не настануть холоди. А потім повертався на зимівлю до свого улусу.
Але не могли знати вони, що цей улесливий татарин має до двадцяти невільників, які виконували всю чорну роботу біля його табунів і їх охороняли молоді, дужі одноплемінники, які підуть і до біса в пекло за наказом Курдая. Не могли знати й про те, що цей татарин продав не одну сотню красунь-дівчат і хлопців у Кафі з українських хуторів і сіл... Він потиху підкрадався із своїм кочовищем з боку Дикого поля до берегів приток, маленьких річок, що починалися десь в лісах. Посилав вивідувачів до найближчого лісового поселення, а потім загін із трьох-чотирьох десятків вночі, коли все спало. Сам ніколи не очолював загін, тільки наказував:
- Беріть людей! По одному на сідло і одразу назад! Палити не треба, бо перестрінуть!
Тепер закінчився невільницький промисел Курдая. Уруси понаставляли понад кордонами сторожові вежі. Комонні (кінні - авт.) дозори козаків шастають, винюхують. Він вже втратив надію на безкарність нападу. О, якби вдалося, який би виторг був за невільників!
Не раз Курдай подумував: "Продам своїх невільників, овечок, коней, куплю в Кафі будинок і будемо з двома дружинами та сином Селімом вирощувати виноград, продавати вино".
Курдай знав і боявся, коли стане відомо гяурам про його чорні справи, про те, що тримає невільників, то не бачити йому білого світу. Ось і цього разу він думав про це ж, попиваючи кумис
у своєму білому наметі, над яким висів на палиці кінський хвіст.
Його роздуми порушив син Селім, який завжди заходив, не питаючи дозволу. Кремезний, невисокого зросту, з розкосими холоднуватими очима. Тіло дихало здоров'ям двадцятирічного Селіма. Зайшовши, сів на килим, поклав лук, та гайдак, ятаган біля себе:
- Зайця вбив і шість куріпок.
- Якші! - пробурмотів Курдай.
Селім почекав, доки батько доп'є кумис і знову почав просити дозволу востаннє зробити набіг по ясир на один із лісових хуторів, який був найближче до них.
Курдай замахав руками:
- А сторожові пости? І не помишляй! То колись було, тепер не те...
- У мене, батьку, є двоє знайомих із дозорців. Якщо дати їм по гаманцю, то пропустять. Хто ж золото не любить?
- Смерті хочеш? - крикнув Курдай.
- Батьку, я скажу, що нам треба дрова для кочовища, нема на чому їсти варити дітям, їм сирого м'яса не даси. Скажу, що нав'ючимо коней в'язанками дров і на світанку повернемось. Ніхто й знати не буде.
- А вежа? - знову згадав про осточортіле Курдай. - Там ще є дозорці, а не тільки ці двоє. Та й то, чи дадуть згоду.
- Я порозуміюсь з ними. А ті троє і знати і чути не будуть.
Курдай начебто погодився, але тихо сказав:
- Смертю це віє. Спочатку поговори з отими двома.
Селім зрозумів, що батько дає згоду. Зрадів:
- Завтра їх черга сторожувати підходи до вежі на конях, буду говорити.
З радісною надією Селім вискочив з намету.

Злякався довжелезного вірша? Тоді перегорни кілька сторінок і починай з оповідання. Але, якщо ти справді хочеш відшукати себе у Природі, то довірся мені, я поведу тебе хитрою стежкою. Трохи заплутаємо сліди, аби змінений світ не зміг вистежити, як ми сховаємось від нього під зелений захист казкового лісу.

З весною, Дідо!

Шишига в лісі шарудить торішнім листям.
Шепочуть темні та бахматі
ялини лапами колючих віт.
У здичавілій гущині старого лісу
кущів галуззя гніздами сплелось,
ховаючи істот химерних
від пильного людського ока.
Іще не вкрився листям ліс,
не пригадав розкішного буяння
весняного зеленого вбрання.
Та вже мелодія грайлива
струмочків дзюркотливих
зимову тишу розтина,
розпочинаючи танок нестримний.
Пригрітий сонцем, пролісок розцвів.

Прийшла пора поснуть вітрам суворим,
Бо льоду й холоду вже досить натерпівся ліс,
Давно благає сонця і тепла.
Той теплий подих любої весни
легенькі вітерці несуть до лісу.
Галявиною стрімко здійнялись,
Теплом привітним навкруги війнули
І сонця звістку далі понесли.
Скінчилася зима!

І ось уже Весняночка легка
босоніж мчить по сніговим заметам.
Перебирають ніжки, дріботять
І скачуть у танку веснянім.
Їм промінь сонячний указує дорогу.
Закрижанілі клапті снігу,
що де-не-де вчепились на гілках,
в промінчику зігрілись, капотять
прозорими краплинами донизу.

ОСТРОВ ПРИНЦЕСС

       Это надо было видеть! Обычно молчаливая и собранная, строгая к себе и ко всем молитвенница Лариса не на шутку расходилась. Она стояла под лестницей , ведущей на 2-й этаж , к трапезной и сердито отряхивая кухонный фартук, громко высказывала нам своё негодование. Зоя-благочинная, по своему обыкновению , слушая её , учтиво кивала но , казалось , еле сдерживалась от смеха . А мы так и вовсе покатывались со смеху, хотя отчасти от Ларисиных слов нам было неловко. Лариса была не в меру ревностной подвижницей, будто и впрямь стремилась повторить все прочитанные ею в " Житиях святых " подвиги преподобных отцов. О таких в монастыре ходила поговорка --"если увидишь брата своего, без спросу восходящим на небо, дёрни его за ногу."
       Девушка и впрямь спешила " взойти на небо ", сдав экстерном все экзамены на поступление в рай, и нас хотела повести за собой, будто скоростной экспресс.
Приехав к нам по благословению старца из какого-то зауральского монастыря со строгим постническим уставом, она ужаснулась нашему, как ей казалось, легкомысленному отношению к монашеству. Конечно , после года общения с монахинями - молчальницами ( в основном - преклонного возраста ) , островские девчонки от 15 до 30 казались ей слишком смешливыми и говорливыми. Даже в постные дни
монастырская трапеза представлялась ей верхом чревоугодия. А когда на святки стали подавать шоколадные батончики, а к ужину - воздушные суфле в шоколаде (кто-то из бизнесменов - благодетелей подарил их к Рождеству - целых 2 ящика), тут уж у неё никакого терпения не хватило.
- Что это за монастырь? – Лариса даже ногой притопнула. Она раскраснелась, и слышно было её далеко.
Малявки- трапезницы бросили мыть посуду и любопытно выглядывали из двери.
-Что вы за монахи? Фифы какие-то с изящными манерами. Будто воспитанницы института благородных девиц. Да разве это монастырь?
Это же ОСТРОВ ПРИНЦЕСС!

Жизнь окончится —
и не окончится.
До конца гарцевать на коне!
За моей
безмятежной околицей
пролетает целая конница
разноцветных горячих дней.
Ах, как славно ребята рубятся!
Дайте ж мне —
я легонько ранен,
неужели не видите конника!?
Дни мои так из рук и рвутся.
Даже раньше меня с подоконника
в населенные вами улицы
прыгнул рыжий горшок герани.
Раскололся,
будто взорвался!
Обнажились цветочные корни,
как мои обнажились нервы.
Вот их топчут и люди, и кони —
ты терпи теперь,
ты не первый
так неистово в конницу рвался.
Перетопчется, перемелется,
и отсеется, и взойдет.
Пусть разбитое
вновь не склеится:
жизнь — я знаю! —
не пропадет!

Хотите, я сейчас вас ошарашу
какой-нибудь строкой или двумя?
Нет, вашу память чёрным не окрашу,
над вашей пунктуальностью глумясь.
Произнесу двусмысленную фразу,
а вы ломайте голову над ней.
Хотите? Не хотите? Только – сразу:
у нас в запасе очень мало дней.
Ведь завтра – это будет только завтра.
Сегодня завтра, стало быть, вчера.
И никогда мой нос не будет задран
лишь оттого, что я не пью с утра.
Переходите улицу по «зебре»:
вся жизнь – чередование полос.
Нет чёрных лишь на Юге и на Севере -
уж так на белом свете повелось.
Хотите обмануться, так поверьте,
что напоследок мудрость изреку.
Не бойтесь жить. Не торопитесь к смерти.
Подайте Христа ради старику.
 

Приди к источнику, напейся.
Его слезы не замути!
Прислушайся к журчащей песне.
Отсюда начинай пути.

Сюда потом сумей вернуться
из ближних мест, издалека.
Все жаждущие пусть напьются
из родника…

Из родника в прохладной чаще,
куда шум века не проник.
А в шумной жизни надо чаще
нам вспоминать, что есть родник.

И мне подумалось однажды:
у всех племён, во все века
людей не просто мучит жажда –
им нужно пить из родника.

Снимите меня с облаков.
Сорвите меня с небес!
Помятый со всех боков,
пойму, что напрасно влез.

Верните меня в поля.
Мой сон вспорите лучом.
Зови меня снова, Земля,
тебя подпирать плечом.

Я сам, подгоняя мечты,
себя в небеса вознес,
и мне показалось: почти
я всех уже перерос.

Казалось мне, был я мудр.
И это умел, и то.
А просто я был баламут.
Еще точнее — ничто.

А был я большим глупцом,
зеленым, как в мае трава.
Искавшим свое лицо.
Искавшим свои слова.

Снимите меня с облаков.
Сорвите меня с небес:
там хватит своих дураков,
да новый зачем-то влез.